Loving Life

Life is wonderful! You cannot resist it...

Coffee House

Невиліковно вільний

Take chances. Tell the truth. Date someone totally wrong for you. Say Yes. Spend all your cash. Fall in love. Get to know someone random. Be random. Say I Love You. Sing out loud. Laugh at a stupid joke. Cry. Tell someone how much they mean to you. Let someone know what they're missing. Don't worry about everyone else. Be yourself. Stalk someone. Laugh til your stomach hurts. Live life...

View

Advertisement

January 9th, 2007

Київ – Славськ – г. Високий Верх – г. Тростян – Берегово – Виноградів – Мукачево – Ужгород – Виноградів – Батово – Київ.

Зібравши весь наразі запас радості, урочистості і красномовності з усією відповідальністю мушу заявити, що все набагато краще, ніж всі могли собі навіть уявити. Все набагато краще ніж всі навіть не уявляли.

м. Славськ: гірські будиночки, стрімкі потоки гірських річок, Новий Рік, мангали й казкові краєвиди. г. Високий Верх (вона ж г. Захар Беркут, г. Волосянка, г. Семи вітрів) на яку можна піднятися на найдовшій парнокрісельній канатній дорозі, а там зима, не гібрид, а справжня, зі снігом. г. Тростян спуститися з якої коштує вдвічі дорожче ніж піднятися, бо ж нікуди ви не дінетесь з підводного човна. м. Берегово, де знаходиться басейн з термальними водами, від яких все біле стає жовтим, і то невідомо, з огляду на вже згадану збоченість укрбізнесу, чи то земні чи людські мінерали дають такі відкладення на одязі, що з такого боку (доречі, мого улюбленого) й добре, бо ми так туди й не трафили. В тому ж місті знаходиться винний дім: 25 грн. і після дегустації шести видів закарпатських вин починає зривати дах, тоді публічні екскурси сомельє аннали історії набирають неочікувано нових обертів (а де музика?). м. Виноградів з найдешевшими, як на мене, в Україні таксі, де за п’ять гривень вас відвезуть хоч на край світу - і для чого тоді своя машина? (я не впевнений, чи там має бути знак питання, але перебудовувати речення було ліньки). м. Мукачеве, відоме своїми політичними трагіфарсами кількарічної давнини, - це ж просто архітектурний сіамський близнюк деяких районів Одеси мами. м. Ужгород, кажуть дуже зелене місто просто у центрі Європи, де повно сакури, треба буде повесні перевірити ще раз. І все це казковий тур Закарпаттям у виконання бравої ватаги борзих борсуків, бо ж немає нічого вагомішого за щире слово та ціннішого за відчуття братства однодумців!

Так, після шкільних «Сніжків» ліліпутів я нарешті став на справжні лижі, після чого добряче нам’яв собі дупу і увійшов у контакт із добрим десятком ні в чому не винних нормальних, у вестибулярному сенсі, лижників і сноубордистів. Наступна мета – Протасів Яр, навчитися впевнено триматися на прокатному борді, щоб тоді купити собі власний, і гайда знов у Карпати.

Окрема фіча, яка заслуговує, посеред всього іншого, особливих овацій - корчма-музей «Деца у нотаря» (деца –сто мілілітрів; нотарь – нотаріус на місцевому діалекті). Біля входу висить декілька табличок, які сповіщають про те, що «Деца» – це історична пам'ятка, охороняється п'яницями й законом. Неймовірне іронічно-трагікомедійне оформлення вивісок, меню, написів й самої корчми доповнює найвеселіший цвинтар в Україні. Там поховано і «Нашого президента», і правдивого журналіста, і клієнта, що втікав не розрахувавшись і помер від сорому, і вірну вдову, що зрадила тільки один раз, заховані декілька різновидів «нашої мети». До речі, є вільні місця:)

Тепер ночами снитимуться снігові вершини, кришталь мокрих сніжинок, психологічно-позитивно-небезпечні паралелі висот, мільйони зірок, які є тільки там. Нас завжди тягне на місце злочину, чи то пак щастя. Вся різниця знаходиться в наслідках, а вони неодмінно ще будуть. Я всім ручуся за рецидив! (:

P.S. Life:)? А що це? Kyivstar врятує світ!
P.P.S. Ми таки були в казці!

October 24th, 2006

Жваво заревів двигун авта, засвистіла під колесами галька… Шумить широкий шлях, виспівує, пролітаючи повз наші вікна вітер. Якщо не головні, то ключові герої космо лівобережного туру: Маттадорр (себто Я, хто… no comments, за сумісництвом штурман нашого корабля), Ярік (хрестоматійний фейс бетмена, професійний гонщик непрофесіонал), дівчата (три штукі – крихкотілі створіння метелика, денсера й зірки, викликають тільки позитив).

Київ - Вороньків - Кийлів - Дніпро - Переяслав-Хмельницький - Київ

Дорга була довгою. Як то кажуть англійці – шіт хепенс. Весь час з'їжджали із правильного шляху й знаходили пригод на свою дупу. Але остання в нас ‘велика’, і ці зіги, заги й дорожні реверанси додавали тільки веселощів. Поназнаходили й понабачили такого:) на картах цього не малюють.

Основний пункт призначення - Переяслав-Хмельницький. Місто 27 музеїв, бідної архітектури, ницого туристичного менеджменту й нікудишніх доріг. Найцікавіші місця…

По-перше, це музеї. Їх багато - історія вимагає (згадати хоча б Переяславську раду). У археологічному експонуються унікальні знахідки - руїни Воскресенської церкви XI століття. А музей народної архітектури під відкритим небом, або ж місцеве Пирогово - це просто чудо. Імпровізовані села де ми зустрічаємо вітряки, млини, корчми, сільські управи, хати... головне, замовити на три години екскурсію і не вештатися попід хатами.
По-друге – піцерія Елефант (Слон). Які паралелі з "Cafe Elefant", де Штірліц зустрічався… і з ким він там тільки не зустрічався. Піца буває й ліпшою, але піцерія єдина на все місто, тому вибір для кавування просто шалений. Головне – файна й позитивна атмосфера!

Далі, ізнову дорога, колеса і дешевий поп з автомагнітоли. Тепер я повернувся з доріг додому й, просто, зрадів. Відчуття рідного міста чи місця завжди загострюються прямопропорційно їх віддаленню. А місто живе, ніби нічого й не було. І не кращає, і не веселішає… і зовсім не сумує, коли мене нема. Бо в такі моменти змінюється моя карта планети, з'являються нові люди й ляльки, виникають нові маршрути, прокладають трамваї, метро й паромні переправи. Розширюється свідомість і створюється нове життя.

Рухаюсь. Будую свій світ. Зелений і безмежний.

October 4th, 2006

Це там, де знаходиться вхід в паралельну реальність, яку ми самі створюємо в наших думках. Це місто безконечних таїн і загадок. Розгадати їх приїжджають фантасмагоричні українські люди й такі ж забугрові подорожні. Або прості зпопсовані поп кадри – просто приїжджають бо так порадили приятелі. Але й ті й інші, як мінімум, опиняються на перехресті вічності й всесвіту (сьома паралель небес). А той, хто розгадає ту загадку Лева, отримує ключик від місця з якого пан Бог дивиться на Львів, як і на всі: інші старі міста Європи (щось таке, здеться, якось пан Андрухович писав). Вони так збудовані зумисне для нього за вишуканою архіконцепцією, щоб, не витрачаючи багато часу на роздуми, ставши на одному місці, зробити один повний оберт і, поглянувши на навколишні краєвиди, одним порухом думки сказати собі, що я тут всерйоз і на довго. Широко розплющуєш очі й уявляєш себе птахом, що летить над всію цією красою, і лише п’янкий аромат кави здатен повернути тебе на землю. Щоби знову злетіти.

Для того щоб основною роботою не стало «внештатне вештання містом» потрібен план дій, Містер Фікс! І ми його, звісно, мали. Що, де й коли, розписано майже по хвилинах. Прийшов побачив… і відчув саме те, що потрібно тобі. Тому жодних нарікань. Хоча без лайна таки не обійшлося, ну як же без нього. Мабуть, за 750 років стільки сміття Львів ще не бачив. А так, усе було tip-top. Навіть погода сприяла хорошому настрою. Соуу. I’m Lovin’ Lviv:)

Вуличні театри, фестивалі ковалів і ретроавтомобілів, Музей Ідей, Музей пивоваріння, непрочитані «Листи в Україну», день народження Горбатого запорожця, органний симпозіум, Фестиваль Фестивалів, концерти, грін карти, пиво, біотуалети, магазинчики, сувеніри, люди й емоції, спалахи фотоапаратів, кульки, прапорці і кольорові вуха на голові. Справжній святковий вихор з нашестям всміхнених людей перебувати довго в якому довго просто неможливо.

Поєднанням усього чуттєвого й головною квінтесенцією Львову є його особливі кнайпи, солодким кавовим ароматом яких укриті вулички старого міста. Туди, де затишно, й тікали від того веселого мурашника.
Італійське подвір’я відтворює дух Італії й дух гіркої безодні солодкої кави закритий від зовнішнього гуркоту старовинними венеціанськими стінами, що дарує відчуття спокою й магічність архаїчних запахів часу. В яку цього разу так і не окунулись, як робили це із задоволенням колись. Просто дивились галерею жіночок із пузіками в різних іпостасіях, що символізувала вічність краси й безперервність сходинок життя.
В «Золотому дукаті» дівчина привид з ідеальними паралелями ніг, що аж ніяк не вписуються у внутрішню давньоавстрійську стилістику кнайпи, подає каву, різноманітні чаї й гарячі чоколяди всіляких смаків і наповнень. Столики, кожен з яких має власну назву, тут майже завжди зайняті, бо час тут дійсно зупиняється, а далі починається казка (тому або пофортунить, або доведеться завчасно бронювати на потому).
Особливість і унікальність кав’ярні «Світ кави» - її особливе меню, яке пропонує більше тридцяти видів кавових нектарів та інших напоїв. Це вам не жраківня, бо з наїдків можна знайти хіба що з десяток видів тістечок. Плетені стільці, столики без скатертин і пастельні тони перетворюють кавову церемонію в паралельну реальність, після якої ніяк не хочеться вірити в справжність реального життя.
І ще ціла купа інших класних кнайп, ресторанчиків і піцерій, де можна просто зупинити Світ і почати з ним розмову про яскравого нього ж й про його чудову подружку – Життя.

Концерти для від зпопсованих Русланою й до справжніх гурманів. Вишуканий Сніданок з Мертвим Півнем, де падає з небес слізьми дощу солодкий Плач Єремії, який миттєво потрапляє в Другу Ріку, яка, в свою чергу, м'яко входить в Океан Ельзи. І головна фішка альта культури – першосортний Горан Брегович, який просто ідеально личить для Львова. Це було неймовірно – таких танців і живих сербських мотивів я вже давно не пам’ятаю. Фантастичний драйв незабутнього задоволення!

Бетонні демони взяли в облогу, але ніяк не можуть знайти собі притулку серед магів архітектури старого каменю. Загубитися у львівських кам’яних джунглях, як і джунглях власних думок непросто. У місцевих аборигенів таке хобі – орієнтування на місцевості приїжджих. Якщо починаєш розмову на зупинів ці з однією панянкою - можна бути певним, прощатися й дякувати доведеться як мінімум трьом. До речі, про львів’ян. Велике мерсі бабці й дітці які нас приютили, і не дали здійснитися давній мрії дитинства – переночувати на вокзалі. За кілька днів ми стали майже членами сім’ї, добрі людей і грошей за нічліг, ситну домашню кухню й доставлений клопіт не взяли, і на Різдво дуже запрошували. Мерсі за добро, домашнє тепло й комфорт.

Спасибі й місту за подаровану вічність. Бувають хвилини, які, здається, не закінчуються. Хочеться золотом викарбувати їх у серці на все життя. Дуже Хочеться це весь час відчувати. Заради таких миттєвостей варто жити. Я закоханий в тебе, Львове! Хочеться повернутись до тебе ще раз. Давай таки якось ще зустрінемось, а?

September 18th, 2006

Одеса Мама

Add to Memories Tell a Friend
Інверсія польоту
Я знав що буде оффігезно, але щоб так оффіґітєльно класнючо – навіть не здогадувався. Янгол охоронець полоскотав у пана Бога в носі, Бозя враз чхнув, струхнувши сірий пил із сонця і пепелясто-блакитні плями з неба, подарувавши кілька днів вересневої майже спеки.

Сонце шкварчало на спинах відпочиваючих, які смажаться котлетами на пісочній пательні. Виходить достобіса хрустка скоринка багряного афроамериканскького кольору і досить соковите мясні тельбухи, якщо періодично занурювати їх у підсолену морську підливку. Вах! Море – парне молоко, градусів так із шістнадцять-сімнадцять. Головне не полірувати лежаки, морду цеглиною і з радісним репетом піджимаєш хвоста й весело стрибаєш зайцем по хвилях.

Адес, Одесс, Одест, Гадест, Адепт, Адесси – як тільки в Одесі мамі цю мамуню не називають! Понти дорожче грошей – головне вразити так, щоб дяді-тьоті туристи були в ажурі. Цікаво, чи легко бути одеситом? Безжурність, одеський гумор і стиль мови (німа в Одесі ні російської ні української мови – вона воістину одеська; так на книжкових ятках навіть такий-розтакий «Словник одеської мови» продають), віра в свою виняткову інакшість, позитивний імідж – оттакі невід’ємні атрибути одеситів. Здається, навіть така народність «одесити» є:) Стереотипи, міф і реальність, реалістична легенда, фантастична дійсність, цяцькована рутина життя. Тримати марку нелегко.

Ось ми вже в самому місті, район Аркадія, влаштувались і прагнемо вражень! Тут ідеальний провідник – корінний одесит! На жодній з карт нема таких доріг і маршрутів, як в церебральних топографічних довідниках місцевих аборигенів! От тільки одеським дядям і тьотям нічого вам базарити. Базарять (т.е. купують їдло на базарі) одесити на толчках (промтовринках). Гострих на язик в Одесі де тільки не зустрінеш, хоч і самі ці гостроязикі дядечки і тітоньки про це, здається, і не підозрюють. Стиль життя такий і це вже їх проблеми, що якісь там іноземні туристи із Малютіни без візи не можуть зрозуміти, де знаходиться Дерибасівська: «Туди, потім трішки сюди, а там повернути і ось так до самого кінця… та ч`о ви, всі дороги ведуть до Дерибасивської (в Рим?)». «Здесь вам не тут» - ви на забувайте де знаходитесь! Місцеві байкери збираються на тій же центральній вулиці для обговорення «взаємовідносин двохколісних водіїв з чотириколісними», все дуже серйозно, навіть місцеве ТБ припхалося. В ресторанчику Zara Pizzara роздають ковдри: прикольно так, коли всі обгорнуті бежевими одягалами сидять за плетеними столами на плетених кріслах, п’ють наша вино і молотять тіпа італійську піцу під латинські мелодії живої гітари. Такі милі сміттярочки там: «нє сорі дєньгамі» - викидай сміття в сміттєві баки. Транспорт в Одесті настільки ледачий, що далі нікуди. Маршрутки зупиняються і підхоплюють пасажирів скрізь, навіть не зрозуміло для чого і де тут зупинки, і випускають теж скрізь. Суцільні швидкі магістральні старти і зупинки щохвилини, можна постояти ще, здачу пошукати, побазікати з ким небуть. Це вже не точно не наші Богдани з блискавичною швидкістю 80 км/год з вивісками «зупинка тільки на зупинцівці».Просто така собі образотворча екскурсія містом, їдеш мало-помалу, красиві будиночки, рослинність прикольну (грецькі горіхи прямо на вулицях ростуть – краса), людей різних, життя аборигенне зрештою роздивляєшся, мило. А «оплата при виході» мене просто впирає, так кумедно! О, одеські русалки! Невже київ не столиця? Таку концентрацію сексі мавок, бачив тільки в «Пляжному патрулі». Кажеш дівчинці Привіт, вона у відповідь так гарно всміхається на всі тридцять два (здається). Кльово так. Я завжди радію коли хтось так кльово по сонячному всміхається. Так от, вмикає посміхатор і лагідно видає: «До-Побачення», руцею помахуючи:) Одеський гумор?! Окі-докі. Ще шостий міжнародний фестиваль джазової музики «Джаз карнавал в Одесі – 2006» демократично поставив біля Оперного театру відкриту сцену. Бравісимо! Народ відтягувався під джаз як має бути. І я давно так не відривався і не трусив м’ясцем. А Одеса, виявляється, є батьківщиною совкового джазу. Ульот, морське повітря і dжаааz! «Давай, ворушись!» - піддавали жару негроїдні роздавали шарової Мак кави, справжні шоумени… і де ще тільки не були, і що тільки не робили, нозі пішли в рознос бідненькі. Звичайно, ділов в Одесі ще ціле поле не полотих апельсинів. Бат тайм іс маней:)

З корабля на бал – з балу на корабель, із паті – відразу на потяг. Так, повернуло додому до хати, і любий «хоум, світ хоум…». За ці кілька днів залишилося стільки вражень, що всього описати нереально, так жваво і яскраво, як буває у житті я все одно не напишу. Шкода лиш, що всі (ну майже всі) казки рано, чи пізно кінчаються, а в них, як правило, в кінці головні герої одружуються і живуть довго і щасливо. Але ж правила для того щоб їх порушувати:) І трохи сумно, що й ця казка так хутко скінчилась! Але я сумувати з цього приводу не збираюся, бо двері в Одесу ніхто не замикав, а свято життя продовжується, бо попереду ще стільки веселого, прикольного і неймовірного. Життя кличе, і ключ у моїх руках. Вперед, щоб аж шкварчало…

July 24th, 2006

Місто пільговиків, чорнобильців, інших шаровиків і москалів, які з’їжджаються лише на лікування. Тому моря бурхливих емоцій, джазу й драйву годі й чекати. Ціла купа дідульок і ба бульок, які п’ють водичку, і ходять на процедури. Реально, весь Трускавець пішохідний і обійти його можна за години 3 (і то щоб усе роздивитись, а приг-скоком і за годину можна облетіти). Хоча облетіти таки не вийде - йдемо повільно й уважно дивимося під нозі, бо таких хрінових доріг я в нас ще не бачив. А навіть закон спеціальний прийняли "Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу "Курортополіс Трускавець"! І що? А ніч’о! Все просто, дешево й сердито. Одним словом, звабливого у місті немає майже нічого.
Із цікавого:
- бювет із різними водичками ("Нафтусею" пити лише зі спеціального мінічайничка або через трубочку) - на водопій ходили тричі на день, плюс ціла купа різних процедур (коригували й піднімали вище лінії на засраній за останній рік діаграмі здоров’я. Чи можна за тиждень очистити загаджені урбанізацією клітини? То так, лікувальні забавки);
- міський парк, де щовечора о 5-ій грає оркестр – таки класно грає;
- ринок сувенірів;
- прогулянка містом у кареті з кіньми, при цьому кучер розповідає про Трускавець, і читає вірші;
- екскурсії пропонують куди завгодно, і ціни помірні: "В ті часи нафта виходила аж на поверхню, люди від того дуже лякалися. Першими ж змогли її застосувати місцеві студенти. Які прогнали її через самогонний апарат, і отримали, таким чином, гас…. На початку 19 ст. Бориславо-Трускавецький регіон займав третє місце в світі за видобутком нафти після Росії й Каліфорнії…". Тепер розумію, що балачки про ліцензування екскурсоводів то не просто пустий дзвін білих комірців. Млін це ж тре було гідові таке видавати!
- чисте повітря, таке чисте що аж не звично й погано – хронічно не вистачало київських вихлопних газів (якщо стається приступ і починає бити в конвульсіях - достатньо присмоктатися до вихлопної труби найближчого автобусу й відразу попустить);
- ніби все.

Смайлів не роздавали, тому робити довелося їх самому. Познайомився із бравою ватагою веселих бобрів і боберок… і пішло, і поїхало… погані дяді міліціанти, більярди, диско, джаз і драйв, коротше, суцільний культур-мультур, шашлик-башлик, джаз-квас, жиган-лимон...

Захопливі й цікаві трускавецькі медсестрички – місцеві русалки, що зваблюють приїжджих. Головне – юні й симпатичні. Трускавецька екзотика. Одна з історій: сестричці лисичці, що робила різні душі й гідромасажі, сподобався черговий перець, ну от вона й змазала підлогу шампунем (продвинуті технології полювання – інструкція для медсестер), хлоп’ятко впало, зламало ногу, ну й ходила вона цілий місяць у гості до бідолахи в лікарню.
Хоча в моєму випадку, мисливцем, скоріше, був таки я. Тепер ніколи не забуду процедури "Озокериту". Русалка медсестричка, прогулянки містом, капець, а як все-таки прикольно просто триматися за руки, схрестивши пальці, дивитись один на одного неплатонічним поглядом… далі амур-тужур і майжехеппі енд… бо все хороше рано чи пізно закінчується.

Оттепер не вистачає чогось, сам не знаю кого!

July 16th, 2006

Де ти був хлопчику, невже щойно з моря, таке личико симпатично-засмагле? де-де? усього-на-всього в сраці світу! чи то пак України. Така собі міні республіка зі своїми писаними-неписаними законами, "білими комірцями" і з дефіцитом жіночого вродливого м’яса (та й не тільки вродливого, просто німа там такого). Там "народ", а тут "багєма". Місто-герой, коли не головний, то ключовий – "Десна", 169 частина, 33 полігон (всім відомий, де танк своїм пострілом, десь із рік тому, відправив у царство Аїда двох бійців).

Отож було весело: довкола чухані-нечухані-зачухані духи, дембеля, черепа, іще слони якісь - надпреземлені й твердолобі олов’яні солдафончики. Клацають гармати й танки, а з незвички й раптовості… ббббааах - так і в штани накласти можна. Стріляли ми з автоматів-кулеметів – так класно:), бавились в протистояння, співали серенади панам (товаріщям?) полковникам. Мильно-рильні справи – тільки у холодній воді, тепла відсутня геть начисто, хоча була й сауна - кілька годин на плацу під пекельним сонцем в камуфляжі і берцах, і банька гарантована. А в у їдальні подають справжні екзотичні делікатеси: гумова тягуча вермішелька; сіль – то біла отрута, тому солимо лиш деінде, коли згадаємо; не то чайок, не то узварчик із бромчиком, щоби не хотілося й не думалося про приємне й красиве й не відволікало від головного – армійського мейнстрьому. Солдатська казарма, як згадуєш радянський фільми з тюрягами – те ж саме, тільки без грат і відчиненими дверима.

Культура мови сучасних офіцерів, то взагалі окреме питання. Такої концентрації, такого вишуканого радянсько-солдатського мату на одиницю площі я ще ніколи не чув. Останній раз один підполковник, і то ще дуже ласкаво, мені сказав: "Ну што ти на мєня смотріш папуас, іді от сюда нах…". Неконтрольовано-ідіотські запитання і накази з гострими неначе лезо, краями. Не то до безглуздя смішто, а то й бридко. А наказ командира – абсолют, за межі якого смертному рядовому не супити, навіть, якщо він видається радикально неправильний – зроби, уже потім оскаржуй. Отож, пішов…

Не буду моралізувати й удавати із себе святошу, аніхто не без гріха, та з такою армією ми не повоюємо. "Оуо не хочу в армію…", а якщо й хочу, то не в таку. Якби ж то у якийсь Французький Легіон, чи ганяти степами в американському танку із кондиціонером і супутниковим ТБ:) Звичайно, це лише конкретний випадок із конкретного життя. Певно, є й інші, і навіть полярні. Та мені зрозуміло одне: це не армія, а якийсь каламбур (і німа чого там ловити), 90% офіцерів – без даху із маніакально-депресивним психозом, армією має керувати цивільний, а її необхідно реформувати, однозначно переводити на контрактну основу, нам таки потрібно в НАТО. Інакше, не приведи… станеться якийсь конфлікт міжнародних зносин… і тоді нам повний пі***ц!

Армія справила на мене гнітюче враження, та все залежить від власного сприйняття світу, а тим паче в компанії веселих бобрів бойових товаришів - там було й потішно, й цікаво. Гіпервипробування пройдено. Ніякої злості. Повернувся іншим, зміненим, а відчувати зміни в собі дуже приємно. Тепер можна розслабитися, заплющити на хвилинку очі та замислитися над тим, що відбувається в реальному цивільному житті - на волі.

Те, що не вбиває нас – робить нас сильнішим. 

May 23rd, 2006

Чернівці

Add to Memories Tell a Friend
Інверсія польоту
За останній тиждень - а провів я його в Червнівцях - стільки всього трапилось, що вистачило б на цілу книженцію й, як це наразі популярно, її екранізацію… безсонна, весела й креативна ніч у тамбурі поїзда; велика пляшка несвіжого пива + рідина для зняття лаку; вступна лекція "культура споживання наркотиків: види, правила, відчуття"; нараховано 52 корівки, 17 коней і скікось там кізок, уже не пам'ятаю… купа знайомств, відчуттів, почуттів; тіла, спічі, посмішки, морозиво, пиво й гіперсмайли; монументальні візерунки, парки, зодчество… дзвінки, "ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності", трясця, знову дзвінки… «Екватор», смачна обжерливість… дощ, слоники, феншуй; розумові пере-завантаження, нічні прогулянки містом, нічний тролейбус примара… готелі, міста, поїзда, таксисти… народні депутати… ботанічні сади… d:) … бла-бла-бла, вкупу змішалися люди й коні.

Головне – я навчився заплітати косички… аааааааа, повні штани радості й позитиву, як тільки згадую, відразу відчуваю як у повітрі парує щастя, і енергія життя… ніколи не думав, що се настільки прикольно. Вот е вандерфул лайф. А я в ньому luckyлик.

Powered by LiveJournal.com